політичне життя

АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ - термін, який позначає взаємопов'язані різновиди діяльності: 1) теоретичний аналіз політики, мета якого полягає у тому, щоб шляхом аналізу пояснити наявну політичну ситуацію; 2) особливу професію (рід занять), пов'язану зі здійсненням експертизи при прийнятті політичних рішень переважно на рівні державних органів влади. У першому розумінні А. п. є складовою частиною будь-якого розділу політичної науки, у другому - сукупністю порад щодо державних рішень, яка ґрунтується на певних суспільних цінностях О. сновними замовниками і споживачами політичного аналізу є державні установи. Оскільки будь-яке політичне рішення має своє змістове наповнення, воно може стосуватися як загальних аспектів внутрішньої чи зовнішньої державної політики, так і окремих ділянок суспільного життя (права, економіки, фінансів, культури та ін.). Здійснюючи аналіз з метою встановити міру обґрунтованості якогось політичного рішення, експерт мусить передбачати не тільки деякий результат в окремо взятій галузі, а й побічні соціальні та політичні наслідки. При цьому досягнення бажаного результату має бути зіставлене з можливими збитками - коштами, необхідними для впровадження рішення, чи ймовірними негативними наслідками. Кожен аналітик (експерт) мусить так чи інакше спиратися на якусь теорію, яка дозволяє йому передбачати поведінку різних категорій людей та суспільних груп у тих чи тих суспільних ситуаціях. Це можуть бути як деякі конкретні теорії (правові, економічні, фінансові та ін.), так і суто політичні (напр., теорія раціонального вибору, теорія ігор, системний підхід тощо). Другою важливою характеристикою будь-якого експерта є його ціннісні орієнтації, що визначають, який стан суспільства експерт вважає бажаним О. скільки бажаний результат, як правило, визначає замовник експертизи, то питання про те, як експерт діє у випадку конфлікту ціннісних орієнтацій, значною мірою залежить від принципів його моральної свідомості та професійної етики. У багатьох ситуаціях раціональне обґрунтування рішень здатне забезпечувати успішність дій - і чим більшою мірою люди очікують від державних діячів саме раціонально обґрунтованої поведінки, тим вірогідніше раціонально обґрунтовані рішення мають перспективу стати успішними.

n pl (вжив. як sing)

1) політика; політичні події; політичне життя

2) політична діяльність

3) політичні погляди (переконання)

4) амер. політичні махінації, політичні інтриги

* * *

1) політика; політичні події, політичне життя; політична діяльність, політика

2) політичні погляди, переконання

3) cл. політичні махінації, політичні інтриги

4) політичні методи

1. життя, існування

2. спосіб життя

3. громадське життя, стосунки; суспільство

- high life світське суспільство, вищий світ; світське життя

- low life життя нижчих верств суспільства

- politcal life політичне життя

- social life

a) суспільне життя

b) світські розваги

- spiritual life духовне життя

- style of life стиль життя

1) політика; політичні події, політичне життя; політична діяльність, політика

2) політичні погляди, переконання

3) cл. політичні махінації, політичні інтриги

4) політичні методи

Михальченко, Микола Іванович (1942, с. Косичі Брянської обл.) - укр. філософ, політолог, соціолог. Докт. філософських наук (1987), проф. (1988), акад. Української академії політичних наук і Казахстанської академії соціальних наук. У 1969 - 1990 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових інтересів: філософія історії, філософія політики, духовне і політичне життя суспільства, соціальні інститути та суспільні відносини, світоглядні проблеми укр. суспільства, філософія освіти. М. - один із засновників політологічного напряму досліджень у сучасній Україні. Автор і співавтор понад 200 наукових праць, зокрема 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Категорії історичного матеріалізму і їх роль у пізнанні та перетворенні соціальної дійсності" (1985); "Категорії історичного матеріалізму та їх методологічна функція" (1986); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Марксистська політична ідеологія" (1991); "Сучасна соціальна філософія", у співавт. У 2 т. (1994, 1996).

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ (франц. secularisation, від лат. secularis - мирський, світський) - суспільна тенденція, яка відображає зменшення впливу церкви, її інституцій та релігійної ідеології на життя суспільства в усіх його проявах. Зростання масштабів і глибини С. є одним із визначальних векторів загальносвітового розвитку, формою соціальної емансипації, чинником всеохопної модернізації, що трансформує (і почасти руйнує) усталену цілісність традиційних суспільств. Проявами С., зокрема, вважаються: відокремлення церкви від держави (а також освіти від церкви), законодавче обмеження впливу церковних інституцій на духовне, ідеологічне і політичне життя. Передумови С. формувалися за доби Відродження, Реформації, всією багатовіковою історією вільнодумства і скептицизму. Філософські засади С. особливо активно розроблялися за часів європейського й амер. Просвітництва, у річищі якого зусиллями Вольтера, Дидро, Монтеск'є, Д'Аламбера, Гельвеція, Кондорсе, Руссо, Кондильяка, Пейна та ін. були створені умови для виникнення і подальшого розвитку нерелігійних ідеологій. С. є однією із важливих складових сучасного загальноцивілізаційного еталона, позаяк передбачає індивідуальну моральну автономію, свободу совісті, віротерпимість і толерантність, невтручання держави у релігійні справи громадян, повагу до релігійних переконань і почуттів тощо. Розвиток С. сприяє звільненню суспільства від крайніх форм клерикалізму і релігійної дискримінації, свободі самовизначення людини у сфері віри і сумління. Характерний прояв С. в умовах сучасності - зростання релігійного та атеїстичного індиферентизму, послаблення впливу релігійної свідомості на поведінку людей, переплетення (а то й підміна) зацікавлень нетрадиційними (зокрема східними) релігіями із пошуками екзотики й езотерики.

Берк, Едмунд (1729, Дублін - 1797) - англ. філософ, політичний теоретик, державний діяч. Освіту отримав у Дубліні (Трініті коледж). Обирався до палати громад (1766), член партії вігів упродовж чверті сторіччя. У тлумаченні багатьох філософських питань (зокрема, про природу людини, властивості її розуму, їх вияв у цілеспрямованих творчих зусиллях) був послідовником Г'юма Р. озрізняючи поняття "прекрасне" і "величне", звертався до психологічної аргументації. Його книга, присвячена цій проблемі, була перекладена на нім. мову Лессингом і справила вплив на формування ідей романтизму. Вагомий внесок Б. у політичну філософію полягає у фундаментальній розробці принципу консерватизму. Одним із її аспектів була критика абстрактних ідей Просвітництва та їх впровадження у суспільно-політичне життя під час революцій. "Самодостатність метафізичної абстракції" вважав принципом, який спрощує і спотворює будь-який теоретичний предмет та практичну справу. На цій підставі різко критикував Французьку революцію (1776 - 1789) та схвалював Американську революційну війну за незалежність (1775 - 1783), яка не відкидала традиційних прав і свобод. У царині етики й моралі дотримувався християнського світогляду, послідовно захищав оперті на традицію цінності добра, благородства, справедливості, правди.

[br]

Осн. тв.: "Про величне і прекрасне" (1757); "Роздуми про революцію у Франції" (1790).

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

Сенека, Луцій Анней (бл. І ст. до н. е./ І ст. н. е., Кордуба (Кордова) - 65 н. е.) - римський філософ, письменник і державний діяч, представник пізнього стоїцизму. Спочатку навчався риторському фахові, пізніше - філософії, де виявився послідовником римського стоїка Посидонія. Був вихователем римського імператора Нерона, за владарювання якого обіймав високі державні посади. Проповідуючи аскезу і бідність, домагався водночас, використовуючи своє положення при дворі, подарунків грошима, палацами, маєтками тощо. Звинувачений в участі у змові й державній зраді, був змушений покінчити життя самогубством. Світогляд С. досить суперечливий, заснований на ідеях раннього стоїцизму, він увібрав у себе вплив інших традицій: кінічної, платонівської, епікурейської. Крім того, положення, які С. обстоював у царині філософської теорії моралі, далеко не завжди були практичними регулятивами його власних дій і поведінки. Центральним смисловим вузлом філософського вчення С. є моралістика; саме етика, а не логіка чи фізика, посідає у нього чільне місце серед трьох означених основних складових стоїчної філософії. Мудреця, що у своїй практичній життєдіяльності послідовно керується моральними імперативами, він розглядає не стільки як рідкісний випадок, скільки як своєрідний етичний ідеал, який може бути досягнено лише асимптотично. Звідси твердження про невичерпність і нескінченність морального вдосконалення. Завдяки С. вплив ідей стоїцизму на подальше не тільки духовне, а й політичне та загалом культурне життя пізнього Риму, а потому й на християнство був досить тривалим і відчутним.

[br]

Осн. тв.: "Моральні листи до Луцилія"; "Про добродіяння"; "Про милосердя"; "Дослідження про природу"; "Про щасливе життя"; "Про провидіння"; "Про душевний спокій"; "Про дозвілля"; "Про подяку"; "Трагедії".

КОМУНІЗМ ( від лат. kommunis - спільний) - соціально-політичне вчення а) про особливу суспільно-економічну формацію - комуністичне суспільство, котре з необхідністю має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історичного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування. К. став ідеологією і практикою комуністичних партій, панівною офіційною ідеологією і практикою Радянського Союзу та країн т. зв. соціалістичного табору, має прихильників практично в усіх країнах. Як ідеологія К. виник у середині XIX ст., його засновниками були нім. мислителі Маркс і Енгельс (див. марксизм), продовжувачем у XX ст. - рос. політик Ленін. Найближчим ідейним джерелом К. виступив франц. і англ. утопічний соціалізм XVIII - XIX ст. К. називають також суспільство, засноване на засадах комуністичної ідеології. Згідно з цим вченням, основою комуністичної формації має стати суспільна власність на засоби виробництва, котра виникає внаслідок знищення всіх форм та проявів приватної власності і має визначати зміст та характер будь-якої сфери суспільного життя. На базі суспільної власності формується новий тип відносин суспільних, що унеможливить експлуатацію людини людиною, забезпечить соціальну рівність та добробут усіх членів суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ за потребами, а також гармонійний розвиток суспільства в цілому. В процесі становлення комуністичної формації ліквідуються соціальні класи і прошарки, відмирають нацїі, зникає суспільний розподіл праці, яка перетвориться на першу життєву потребу. усувається відмінність між фізичною та розумовою працею тощо, внаслідок чого формується соціальна однорідність суспільства. Як стверджує комуністична ідеологія, відімре релігія і буржуазна мораль, відбудуться кардинальні зміни в інших формах суспільної свідомості, з'явиться новий тип людської самосвідомості, яка стане основним фактором мотивації та регулювання соціальної поведінки. На зміну інституту держави як інструменту придушення і панування одного класу над іншим має прийти громадське самоврядування, де управління людьми перетвориться в управління речами. Комуністичне суспільство у своєму становленні проходить дві фази: першу, нижчу - соціалізм, який є перехідним періодом від капіталізму до розвиненого К., містить в собі як пережиток залишки попереднього суспільного ладу, зародження і розгортання нових суспільних відносин, де утверджується принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його працею"; другу, вищу - повний К., коли реалізуються всі комуністичні ідеали і панує принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його потребами". Умовою перетворення суспільства на комуністичних засадах має стати непримиренна класова боротьба, соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату. Надавши комуністичним ідеям певного філософського, історичного та економічного обґрунтування, засновники та їх послідовники оголосили своє вчення науковим К. Однак світовий розвиток подій у XX ст. та невдалі спроби запровадити першу фазу комуністичного суспільства в деяких країнах спростували ці претензії. На практиці "науковий К." виявився черговою утопією, простою декларацією, яка нездатна запропонувати ефективні природні форми втілення суспільних ідеалів і змушена вдатися до культивування насильства. Соціалізм як економічний та суспільно-політичний лад, що утворився в Радянському Союзі в результаті Жовтневої революції 1917 р. і тривалої громадянської війни в Росії, а потім - в країнах соціалістичного табору внаслідок Другої світової війни, будувався і утримувався за допомогою тотального насильства і масових репресій, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Досягши окремих позитивних зрушень в соціальній сфері, соціалізм радянського типу призвів до економічного занепаду, небаченого рівня експлуатації і зниження добробуту, зрівнявши більшість членів суспільства у бідності. Зневажено свободи і знехтувано права людини, пригнічено особистість, набула стійкості тенденція до науково-технічної та технологічної відсталості, виникла загроза самоізоляції від світового розвитку тощо З. акономірно, що перші послаблення репресій і спроби відродження громадянських свобод і прав у період т. зв. перебудови кінця 80-х рр. XX ст. відразу ж спричинили крах комуністичних режимів Ц. е дозволило більшості країн колишнього соціалістичного табору та пострадянських незалежних держав розпочати своє відродження шляхом поступового переходу до випробуваних світових стандартів розвитку — соціально орієнтованої ринкової економіки, що спирається на рівноправність усіх форм власності, в тому числі приватної, громадянського суспільства, верховенства прав людини і громадянських свобод, політичного та ідеологічного плюралізму, демократії. В своєму розвиткові ідеологія К. під впливом невдач комуністичної практики, історичних, етнічних, релігійних та інших особливостей окремих країн та регіонів зазнала істотних трансформацій і зараз там, де вона зберігає свій вплив, вар'юється від екстремістських форм до форм, близьких соціал-демократії.